Юрій Луканов на акції пам'яти загиблих журналістів 16.09.2009 р.
Моє інтерв’ю з Юрієм Лукановим, опубліковане на сайті “Український погляд” 18 вересня 2009 р.
My interview with Yuri Lukanov for “Ukrainian View” site (published 18.09.09)
З Головою Київської Незалежної медіа-профспілки Юрієм Лукановим кореспондент У.І.С. зустрівся на акції пам’яті загиблих журналістів, у день смерті Георгія Ґонґадзе. Природно, що розмова почалася з запитання про цю акцію, в якій профспілка взяла активну участь.
УІС: Юрію, що для Вас ця акція – насамперед данина пам’яті Георгію Ґонґадзе й тим колегам, яких уже нема з нами, чи більшою мірою – засіб тиску на владу?
Ю.Л.: Насамперед це, звичайно, данина пам’яті – і Георгію, і багатьом іншим журналістам, які загинули. Щоправда, мені не подобається, що в прес-релізі говориться «які загинули за роки незалежності». Це неправильна постановка питання, тому що наші журналісти гинули і до незалежності – наприклад, Валерій Марченко, який був в’язнем сумління. До речі, В’ячеслав Чорновіл теж був журналістом – хоча він і став політиком, але свого часу він був відомим дисидентом-журналістом. Але це, як то кажуть, ремарка по ходу.
Звичайно, те, що ми робимо для вшанування пам’яті – насамперед моральна річ. Але з іншого боку це та річ, яка не дає людям забути про це – не тільки журналістам, але і взагалі суспільству. І ми таким чином підтримуємо в суспільстві пам’ять, а маючи цю пам’ять, можна тиснути на владу.
УІС: Чому досі так мало вдалося досягти у зміні ставлення влади до журналістики й журналістів?
Ю.Л.: Я думаю, що мало вдалося досягти не лише в цій ділянці… Тут цілий комплекс причин. Хоча дехто у владі намагається загравати з журналістами, демонструвати свою «демократичність», але домінуючий настрій – ставитися до журналістів як до якихось своїх холуїв, яких можна використати на свою користь. Власне, це не лише до журналістів – вони так до всього суспільства ставляться. Це, на жаль, настрої дуже поширені. Що стосується журналістів, то останній приклад – це Олександр Ткаченко [депутат від КПУ – К.Б.], який викинув мікрофон Ольги Червакової [журналістки телеканалу СТБ – К. Б.] в парламенті. Ну і звичайно, все це опускається на нижчий рівень. Так, коли побили журналістів під час виконання ними службових обов’язків на вулиці Первомайського в Києві (й одному з них зламали руку), то міліція стояла і не втручалася. Ми намагалися, щоб їх покарали, оскільки вони скоїли кримінальний злочин – порушили закон про міліцію. Але всі наші старання залишилися безрезультатними, вони залишилися непокараними. І з’являються нові й нові випадки: ось у Херсонській області відлупцювали журналіста, кореспондента УНІАН – він потрапив у лікарню. Було таке, що у Хмельницькому журналістка тамтешньої газети «Моя газета+» працювала на акціях протесту вкладників якихось банків – підходить чоловік, вириває у неї диктофон і ламає його. Виявилось, що це заступник начальника обласного управління міліції. Ось таке ставлення – що починається згори, то опускається і вниз.
УІС: А не навпаки? Хіба влада не є віддзеркаленням самого суспільства, рівня його свідомості?
Ю.Л.: Звичайно, влада є віддзеркаленням суспільства. Однак та частина суспільства, яка не належить до влади, все ж-таки з більшим розумінням ставиться до журналістів, яких б’ють, аніж до тих, хто б’є. Можливо, члени суспільства, потрапляючи до влади, починають іти на якісь компроміси і ставати колабораціоністами, але це вже досить широка проблема.
УІС: Ви маєте надію, що найближчими роками відбудуться зрушення на краще у ставленні влади до журналістів?
Ю.Л.: Я думаю, що сам факт створення профспілки свого часу і те, що профспілка відіграла таку роль у боротьбі проти цензури, багато що змінив. І на сьогоднішній день такі випадки, як із Ткаченком – це вже якісь рідкісні прояви. А раніше це було більш поширене, журналістами відверто командували. Тепер, якщо й з’являється цензура (не тільки з боку влади, а й, наприклад, з боку бізнесу, власників видань – хоча бізнес у нас тісно пов’язаний з владою), то цей бізнес чи влада мусять «шифруватися» – «шифрувати цензуру» під редакційну політику, наприклад. Такого, як було раніше – «темники» й т. ін. – то вони вже цього не роблять.
УІС: Тобто, можна розуміти вашу оцінку як обережний оптимізм?
Ю.Л.: Можливо, так – обережний оптимізм. Без оптимізму жити неможливо, знаєте… Хоча зрозуміло, що реалії часто підкидають більше матеріалу для песимізму, але все ж-таки, все ж-таки… Я – сподіваюсь на краще.
