Афіша концерту

The concert took place 16.10.09 in the Cultural Centre of Kyiv Mohyla Academy. The Laureates of “Chervona Ruta-89″ performed their songs and shared memories about that great event in the history of modern Ukrainian music and culture. Photos in higher resolution are here. See also better photos by R. Vlasiuk here and here.

Концерт відбувся 16 жовтня 2009 р. у Культурному центрі Києво-Могилянської Академії. Лавреати фестивалю “Червона рута-89″ виступали зі старими та новими піснями та ділилися спогадами й міркуваннями про той фестиваль і про сучасне мистецьке й суспільне життя. Світлини в більшому розмірі тут. Кращі й різноманітніші світлини Романа Власюка – тут і тут, там само див. і обговорення події. Хоча нижче подано більшість пісень з концерту, але дещо не ввійшло в пост з технічних причин або через те, що відповідні пісні вже є на цьому блоґу в кращому запису чи повнішому варіянті.

- – -

Леся Горова

Леся Горова виконує пісню “Володимирові Івасюку” (сл.і муз. Л. Горової) 2′33″, 2,4 Мб

Леся Горова виконує пісню “Щаслива людина” (сл.і муз. Л. Горової) 3′43″, 3,4 Мб

- – -

Сергій Архипчук - режисер і ведучий вечора

Сергій Архипчук про мужній вчинок Віктора Морозова на “Червоній руті-89″ 0′34″, 0,5 Мб

- – -

Віктор Морозов

Віктор Морозов про те, звідки на ЧР-89 взявся віковий ценз: 39 років 1′01″, 0,9 Мб

Віктор Морозов про історію пісні К. Москальця “Чернівці” 1′03″, 0,9 Мб

Віктор Морозов виконує пісню “Чернівці” (сл.і муз. К. Москальця) 3′26″, 3,1 Мб

Віктор Морозов виконує пісню “Oh my dear Ukraine” (сл.і муз. К. Москальця) 3′02″, 2,8 Мб

- – -

Олег Покальчук

Олег Покальчук про помилки покоління “Червоної рути-89″ 1′40″, 1,5 Мб

Олег Покальчук виконує пісню “Пам’яти брата” (сл.і муз. О. Покальчука) 3′30″, 3,2 Мб

- – -

Марія Щербатих

Марія Щербатих (удова Тризубого Стаса) Про чотири рядки, які прийшли до неї після відспівування Стаса 0′29″, 0,4 Мб

- – -

Кость Павляк

Кость Павляк виконує пісню “Я маленький пересічний українець” (сл. і муз. К. Павляка) 2′21″, 2,1 Мб

- – -

Ігор Кравчук

Ігор Кравчук виконує пісню “Мазепа” (сл. і муз. І. Кравчука) 2′30″, 2,3 Мб

Ігор Кравчук виконує пісню “Україна” (сл. С. Галябарди, муз. І. Кравчука) 2′22″, 2,2 Мб

- – -

Юрій Прокопчук

Юрій Прокопчук виконує пісню “Коли ж настане та хвилина” (сл. і муз. Ю. Прокопчука) 4′32″, 4,2 Мб

Юрій Прокопчук виконує пісню “Український лев” (сл. і муз. Ю. Прокопчука) 4′20″, 4,0 Мб

- – -

Віталій Свирид (vechoryspivslova. blogspot.com)

Віталій Свирид згадує про “Червону руту – 89″ 2′20″, 2,1 Мб

Віталій Свирид виконує пісню “Мольба” (сл. Д. Павличка, муз. Г. Гаврилець) 3′36″, 3,3 Мб

- – -

Сестри Тельнюк

Сестри Тельнюк виконують пісню “Мов жертва щирості життя” (сл. В. Стуса, муз. сестер Тельнюк) 3′42″, 3,4 Мб

- – -

Віталій Міщук

Віталій Міщук виконує пісню “Щедрий вечір” (сл. і муз. В. Міщука) 2′51″, 2,6 Мб

- – -

Сергій Шишкін

Сергій Шишкін виконує пісню “Про Степана Бандеру” (сл. і муз. С. Шишкіна) 3′04″, 2,8 Мб

- – -

Кирило Стеценко

Кирило Стеценко про езотерику “Червоної рути – 89″ 4‘52″, 4,4 Мб

- – -

Василь Жданкін

Василь Жданкін виконує українську народну пісню “Ой чого ж ти почорніло, зеленоє поле” 2′49″, 2,6 Мб

Василь Жданкін виконує українську народну пісню “Чорна рілля ізорана” 3′24″, 3,1 Мб

Василь Жданкін виконує пісню “Доньці” (сл. і муз. В. Жданкіна) 3′18″, 3,0 Мб

Василь Жданкін виконує пісню “Народився Бог на санях” (сл. Б.-І. Антонича, муз. В. Жданкіна) 3′26″, 3,1 Мб

Василь Жданкін виконує пісню “Життя по-грецьки біос” (сл. Б.-І. Антонича, муз. В. Жданкіна) 1′29″, 1,4 Мб

- – -

Едуард Драч

Едуард Драч виконує пісню “Небо України” (сл. і муз. Е. Драча) 2′13″, 2,0 Мб

Едуард Драч виконує пісню “Андеґраунд” (сл. і муз. Е. Драча) 2′40″, 2,4 Мб

Едуард Драч виконує пісню “Народження доньки” (сл. і муз. Е. Драча) 2′52″, 2,6 Мб

- – -

Андрій Кошман

Андрій Кошман (ровесник “Червоної рути – 89″) виконує пісню “Жовтий лист” (сл. В. Івасюка, муз. В. Громцева) 3′24″, 3,1 Мб

Картина А. Горської "Запрошення" (до "70-річчя на двох" 1964 р.)

I. Svitlychny & A. Horska Commemoration Meeting was held 20.09.09 at M. Hrushevsky Museum. The event was initiated by the Museum of 60-ies (director – M. Plakhotniuk). Some episodes from the celebration of “70th anniversary for two” of I. Svitlychny and A. Horska (in 1964) were reproducted at the meeting. Here is some audio from the meeting, together with some audio from another meeting devoted to I. Svitlychny & A. Horska (held in the Teachers’ House 09.10.09). More photos are here (first event) and here (the second one).

Вечір пам’яти Івана Світличного та Алли Горської відбувся 20 вересня 2009 р. у музеї М. Грушевського за ініціативи музею шістдесятництва (директор М. Плахотнюк). На вечорі були відтворені деякі епізоди зі святкування “70-річчя на двох” І. Світличного та А. Горської 1964 р.  Нижче – деяке аудіо з цього вечора, доповнене аудіоматеріялами з иншого заходу пам’яти І. Світличного та А. Горської, що відбувся 9 жовтня 2009 р. у Будинку Вчителя. Більше світлин – тут (перший вечір) і тут (другий вечір).

Микола Плахотнюк

Микола Плахотнюк про святкування ювілею А. Горської та І. Світличного 1964 р. та 2009 р. 1′43″, 1,6 Мб

- – -

Євген Сверстюк

Євген Сверстюк про Аллу Горську 10′53″, 9,9 Мб

Євген Сверстюк про Івана Світличного 4′11″, 3,8 Мб

Євген Сверстюк читає свій вірш “Реквієм” 2′17″, 2,1 Мб

- – -

Галина Севрук

Галина Севрук читає свої спогади про Аллу Горську 8′01″, 7,3 Мб

- – -

Богдана Півненко

Богдана Півненко (скрипка) виконує дві серенади Валентина Сильвестрова 3′58″, 3,6 Мб

- – -

Людмила Семикіна

Людмила Семикіна про Аллу Горську 3′38″, 3,3 Мб

- – -

Інна Андріяш-Місько

Інна Андріяш-Місько співає українську народну пісню “Прилетіла перепілонька” 2′07″, 1,9 Мб

- – -

Олексій Неживий

Олексій Неживий про ситуацію з ушануванням пам’яти І. та Н. Світличних на Луганщині 2′31″, 2,3 Мб

- – -

Кирило Булкін

Кирило Булкін читає вірші Івана Світличного (“Завжди в’язень”, “В. Симоненкові”, “Випадковий сонет”) 2′53″, 2,6 Мб

- – -

Роман Сербин (rferl.org)

Роман Сербин (Канада) про зустріч із шістдесятниками у 60-ті роки 3′11″, 2,9 Мб

- – -

Голова ЦЮКу В. Чорновіл (1964 р.)

Кирило Булкін читає “Звернення ЦЮКу” 1964 р. 2′28″, 2,3 Мб

- – -

Під час вечора

Михайлина Коцюбинська про гасло над головами “ювілярів” 1964 р. 0′26″, 0,4 Мб

- – -

Портрети членів ЦЮКу

Ольга Савинська читає “Відповідь ювілярів ЦЮКу” 1964 р. 2′22″, 2,2 Мб

- – -

"Юні піонери"

“Юні піонери” (хор шістдесятників) читають жартівливі вірші з ювілею 1964 р. 0′43″, 0,7 Мб

“Юні піонери” (хор шістдесятників) виконують жартівливі куплети з ювілею 1964 р. 2′18″, 2,1 Мб

- – - – - - – - – - – - -

Запис 9 жовтня 2009 р.

Євген Сверстюк

Євген Сверстюк – свідчення про те, що вбивця А. Горської був загримований під її тестя 1′03″, 1,0 Мб

- – -

Хор Лемки Києва

Хор “Лемки Києва” виконує лемківську пісню “В Гамериці стежка шутрована” 2′48″, 2,5 Мб

Хор “Лемки Києва” виконує українську народну пісню “При каноні стояв” 1′50″, 1,7 Мб

- – -

Олена Голуб

Олена Голуб виконує власну пісню на вірші В. Стуса “Два вогні стоять” 1′13″, 1,1 Мб

Олена Голуб виконує власну пісню на вірші В. Стуса “Розпросторся, душе моя” 1′58″, 1,8 Мб

- – -

Ігор Жук

Ігор Жук виконує власну пісню “Остані вершники” 1′58″, 1,8 Мб

Іван Світличний

Моя стаття, написана  для сайту “Український погляд“. Опублікована також на сайті “Майдан“.

My material for “Ukrainian View” site. Published also at “Maidan“.

If one would try to make a list of centers where the movement of 60-ies was forming, one of the first places in such list should surely be granted to the small flat of Ivan Svitlychny and his wife Leonida.

Якби хтось спробував скласти список осередків, навколо яких формувалося, набувало потужности й сили українське шістдесятництво, то на одному з чільних місць у такому списку неодмінно опинилася б скромна київська «хрущовка» по вулиці Уманській, 35. Точніше, невелике помешкання на останньому, п’ятому поверсі цієї «хрущовки» – квартира критика, літературознавця, поета, одного з лідерів шістдесятницького руху Івана Світличного та його дружини Леоніди.

У цьому крихітному помешканні, яке друзі ніжно називали «ластів’ячим гніздом», вирувало бурхливе творче й духове життя. Тут поети читали свої вірші й знаходили зацікавлених слухачів та доброзичливих критиків, митці виношували творчі задуми й черпали натхнення в атмосфері щирости й тепла, сюди вважали за необхідне прийти ті, хто бодай на день приїздив у Київ. Багато хто отримував тут і невибагливу ночівлю – причому самі господарі, запропонувавши гостеві ліжко, влаштовувались на стосах книжок. Книжки – предмет гордості й завзятого колекціонування Івана Світличного – займали ледь не половину помешкання. «Згадую стіни, завантажені книгами і гравюрами, керамікою і книгами – думну сутінь, де добре мислилося і почувалося, – писав з табору Василь Стус. – Їй-богу ж, коли є в Києві найрідніші закамарки, то один з них – там, у ластів’ячому гнізді, під самим дахом».

Іван Світличний належав до тієї категорії людей, які, будучи самі обдарованими високим творчим хистом, цінують талант в инших і допомагають йому розкритися. Саме завдяки цій його рисі для нащадків було збережено голос Василя Симоненка та багатьох инших поетів-шістдесятників: Світличний записав їх на придбаний спеціально для цього маленький магнітофон «Весна».

Зрозуміло, що життя осередку вільної думки, критичного мислення й протистояння казенним ідеологічним догмам не могло не привернути пильної уваги «відповідних органів». За Іваном Світличним, його дружиною Леонідою та сестрою Надією постійно стежили «люди в цивільному». Їхні телефонні розмови прослуховували, їм чинили перешкоди у спробах влаштуватися на роботу. І коли Україною прокотилася перша хвиля арештів у серпні 1965-го, Світличний також потрапив за ґрати.

Перше ув’язнення протривало відновно недовго: через вісім місяців Світличного звільнили як «соціально безпечного». Можливо, КҐБ розраховувало таким маневром посіяти недовіру в лавах шістдесятників: достроково звільненого могли запідозрити в тому, що він пішов на співпрацю з «органами». Але моральний авторитет Світличного був настільки незаперечним, що нікому й на думку не спало бодай на мить засумніватися в його непохитності.

Удруге Івана Світличного, як і багатьох його однодумців, зокрема і його сестру Надію, заарештували у сумнозвісному січні 1972-го. Цього разу присудом було класичне «7+5», тобто 7 років ув’язнення і 5 – заслання. Співв’язні шанували його і називали «табірною совістю»; табірне начальство ж – ненавиділо.

Оця особлива ненависть каґебістського керівництва до Світличного – показова, адже в житті він був надзвичайно лагідною, приязною людиною, навіть із ворогами тримався ввічливо і витримано. Можливо, саме це і дратувало тюремників у формі й у штатському: адже вони воліли бачити в тих, кого переслідували, «звірячий вищир націоналізму», і лютували, стикаючись натомість з інтелігентними, вихованими, відданими демократичним ідеялам людьми – а саме до таких, безперечно, належав Іван Світличний.

Однак уся лагідність «доброокого», як назвав Світличного у своєму вірші Василь Стус, зникала, коли йшлося про принципи творчі й моральні. Уже з його ранніх статей було видно, наскільки цей критик гостро відчував й наскільки дотепно, навіть ядуче, викривав будь-які прояви фальшу, казенности, псевдонауковости й псевдолітературности. Так само гостро, жорстко і безжально звучить і його табірна поезія, розкриваючи перед читачем образ автора, геть несхожий на те «вусате сонечко» (знову ж-таки вислів В. Стуса), яке світило друзям і однодумцям з «ластів’ячого гнізда» в Києві:

Що ми чиним, братове? Невже навіжені ми,
Що в чаду словоблудства і самообмов
Убиваєм в собі ненароджених геніїв,
На Голгофі цинізму ґвалтуєм любов?

Гинуть гиблі серця в летаргії без просипу,
Душить заячі душі розперезаний страх.
Ми ж, убивство вчинивши, затаєно носимо
В саркофагові тіла непохований прах.

Табірні поневіряння, а згодом заслання у місцевість зі вкрай несприятливим для Світличного кліматом, остаточно підірвали його й без того слабке здоров’я. У серпні 1981 року він зазнав важкого інсульту, після якого вже не міг повернутися до повноцінного життя, хоча фізично прожив іще 11 років.

Сьогодні, коли Україна відзначає 80-річчя від дня народження Івана Світличного, його листи та критичні праці вже надруковані в численних виданнях і доступні широкому читачеві. Ще 1998-го року була видана збірка спогадів про нього «Доброокий». Та, мабуть, найкращим пам’ятником цій талановитій, щирій і мужній людині, що гуртувала навколо себе найкращі творчі сили шістдесятництва, буде постання українського суспільства як спільноти свідомих громадян, а відтак – і викорінення з українського життя, політики, інформаційного простору фальшу й олжі, проти яких усе свідоме життя боровся Іван Світличний.

Юрій Луканов на акції пам'яти загиблих журналістів 16.09.2009 р.

Моє інтерв’ю з Юрієм Лукановим, опубліковане на сайті “Український погляд” 18 вересня 2009 р.

My interview with Yuri Lukanov for “Ukrainian View” site (published 18.09.09)

З Головою Київської Незалежної медіа-профспілки Юрієм Лукановим кореспондент У.І.С. зустрівся на акції пам’яті загиблих журналістів, у день смерті Георгія Ґонґадзе. Природно, що розмова почалася з запитання про цю акцію, в якій профспілка взяла активну участь.

УІС: Юрію, що для Вас ця акція – насамперед данина пам’яті Георгію Ґонґадзе й тим колегам, яких уже нема з нами, чи більшою мірою – засіб тиску на владу?

Ю.Л.: Насамперед це, звичайно, данина пам’яті – і Георгію, і багатьом іншим журналістам, які загинули. Щоправда, мені не подобається, що в прес-релізі говориться «які загинули за роки незалежності». Це неправильна постановка питання, тому що наші журналісти гинули і до незалежності – наприклад, Валерій Марченко, який був в’язнем сумління. До речі, В’ячеслав Чорновіл теж був журналістом – хоча він і став політиком, але свого часу він був відомим дисидентом-журналістом. Але це, як то кажуть, ремарка по ходу.

Звичайно, те, що ми робимо для вшанування пам’яті – насамперед моральна річ. Але з іншого боку це та річ, яка не дає людям забути про це – не тільки журналістам, але і взагалі суспільству. І ми таким чином підтримуємо в суспільстві пам’ять, а маючи цю пам’ять, можна тиснути на владу.

УІС: Чому досі так мало вдалося досягти у зміні ставлення влади до журналістики й журналістів?

Ю.Л.: Я думаю, що мало вдалося досягти не лише в цій ділянці… Тут цілий комплекс причин. Хоча дехто у владі намагається загравати з журналістами, демонструвати свою «демократичність», але домінуючий настрій – ставитися до журналістів як до якихось своїх холуїв, яких можна використати на свою користь. Власне, це не лише до журналістів – вони так до всього суспільства ставляться. Це, на жаль, настрої дуже поширені. Що стосується журналістів, то останній приклад – це Олександр Ткаченко [депутат від КПУ – К.Б.], який викинув мікрофон Ольги Червакової [журналістки телеканалу СТБ – К. Б.] в парламенті. Ну і звичайно, все це опускається на нижчий рівень. Так, коли побили журналістів під час виконання ними службових обов’язків на вулиці Первомайського в Києві (й одному з них зламали руку), то міліція стояла і не втручалася. Ми намагалися, щоб їх покарали, оскільки вони скоїли кримінальний злочин – порушили закон про міліцію. Але всі наші старання залишилися безрезультатними, вони залишилися непокараними. І з’являються нові й нові випадки: ось у Херсонській області відлупцювали журналіста, кореспондента УНІАН – він потрапив у лікарню. Було таке, що у Хмельницькому журналістка тамтешньої газети «Моя газета+» працювала на акціях протесту вкладників якихось банків – підходить чоловік, вириває у неї диктофон і ламає його. Виявилось, що це заступник начальника обласного управління міліції. Ось таке ставлення – що починається згори, то опускається і вниз.

УІС: А не навпаки? Хіба влада не є віддзеркаленням самого суспільства, рівня його свідомості?

Ю.Л.: Звичайно, влада є віддзеркаленням суспільства. Однак та частина суспільства, яка не належить до влади, все ж-таки з більшим розумінням ставиться до журналістів, яких б’ють, аніж до тих, хто б’є. Можливо, члени суспільства, потрапляючи до влади, починають іти на якісь компроміси і ставати колабораціоністами, але це вже досить широка проблема.

УІС: Ви маєте надію, що найближчими роками відбудуться зрушення на краще у ставленні влади до журналістів?

Ю.Л.: Я думаю, що сам факт створення профспілки свого часу і те, що профспілка відіграла таку роль у боротьбі проти цензури, багато що змінив. І на сьогоднішній день такі випадки, як із Ткаченком – це вже якісь рідкісні прояви. А раніше це було більш поширене, журналістами відверто командували. Тепер, якщо й з’являється цензура (не тільки з боку влади, а й, наприклад, з боку бізнесу, власників видань – хоча бізнес у нас тісно пов’язаний з владою), то цей бізнес чи влада мусять «шифруватися» – «шифрувати цензуру» під редакційну політику, наприклад. Такого, як було раніше – «темники» й т. ін. – то вони вже цього не роблять.

УІС: Тобто, можна розуміти вашу оцінку як обережний оптимізм?

Ю.Л.: Можливо, так – обережний оптимізм. Без оптимізму жити неможливо, знаєте… Хоча зрозуміло, що реалії часто підкидають більше матеріалу для песимізму, але все ж-таки, все ж-таки… Я – сподіваюсь на краще.

9 років від дня зникнення Г. Ґонґадзе

Моя стаття, опублікована 17 вересня 2009 р. на сайті “Український погляд“.

My material for “Ukrainian view” site 17.09.09.

Ось уже дев’ятий рік поспіль українські журналісти та ті, хто небайдужий до свободи слова в Україні, 16 вересня, у день зникнення Георгія Ґонґадзе, виходять на Майдан Незалежності, щоб ушанувати пам’ять його пам’ять та віддати шану загиблим українським журналістам.

Цього року акції на Майдані передувала панахида у Свято-Володимирському кафедральному патріаршому Соборі, яку відслужив настоятель храму митрофорний протоієрей Борис Табачек. Сполучення цих двох подій – панахиди у Володимирському й акції на Майдані – було певною мірою символічним. Адже й сам день 16 вересня має подвійний зміст. З одного боку, це день пам’яті журналістів, які загинули за правду, виконуючи свої професійні обов’язки. З другого – нагадування можновладцям, що увага суспільства, як і раніше, прикута до стану свободи слова в Україні, так само, як і до нерозкритих злочинів та невиконаних обіцянок.

Молитва за загиблих журналістів у Володимирському Соборі 1′58″, 3,6 Мб

Ці два аспекти однаково важливі для тих, хто прийшов на заходи Дня пам’яті загиблих журналістів, але акценти кожен розставляє по-своєму. Голова Київської Незалежної медіа-профспілки Юрій Луканов вважає, що акція несе насамперед моральний, а не політичний зміст. Хоча водночас він зазначає: такі акції підтримують пам’ять про загиблих, не дають суспільству збайдужіти. А небайдуже суспільство, своєю чергою, може тиснути на владу, аби не допускати попрання свободи слова у майбутньому.

Юрій Луканов про акцію 0′28″, 0,9 Мб

Натомість, для одного з координаторів акції на Майдані Незалежності, активіста Альянсу «Майдан» Михайла Свистовича, головним є саме громадянський аспект. – Якби ми хотіли просто вшанувати пам’ять Георгія, ми б, скоріше за все, поїхали в Таращу (місце загибелі Г. Ґонґадзе – К.Б.) – каже Михайло. – Але нам важливо, щоб це вбивство було розслідувано до кінця, щоб на лаві підсудних опинились не тільки виконавці, а й організатори. І тому акція проводиться в центрі Києва, аби нагадати владі й суспільству, що тут крапка ще не поставлена і що її необхідно поставити, щоб таких випадків не траплялося у подальшому, – наголошує Свистович.

Михайло Свистович про акцію 0′36″, 1,1 Мб

Але наскільки нинішня влада (та й нинішнє суспільство) готові почути це нагадування? На перший погляд, відповідь на це запитання здається доволі сумною. Щодо першої, тобто влади, то показовим є почастішання випадків нападів на журналістів. Найбільшого резонансу за останній час набуло кидання народним депутатом Олександром Ткаченком мікрофону, вирваного в журналістки телеканалу СТБ Ольги Червакової. Проте це далеко не єдиний такий випадок. На вулиці Первомайського у Києві під час побиття журналістів на акції протесту проти забудовників міліція бездіяльно спостерігала за подіями; ніхто досі не покараний. У Херсонській області нещодавно під час виконання службових обов’язків побили кореспондента УНІАН. У Хмельницькому до редакторки видання «Моя газета+», яка висвітлювала хід акції протесту вкладників банків, підійшов чоловік, вирвав мікрофон і зламав його. Виявилось, що це заступник начальника обласного управління міліції. Таких прикладів чимало. Отже, влада поки має проблеми з цивілізованою поведінкою – зокрема й стосовно журналістів.

А суспільство? …Під час хвилини мовчання у двох десятках метрів від людей, що тримали свічки, чулися звуки відкорковуваних пляшок пива (здається, й не тільки пива) і гучні скандування футбольних фанатів, які «розігрівали» себе перед початком міжнародного матчу, що мав відбутися поблизу, на стадіоні «Динамо». Подумалося: ось воно, українське суспільство в мініатюрі – дві сотні людей, що тримають свічки пам’яті й леґіон тих, кому – «хліба й видовищ…»

Та за кілька хвилин емоційно-обурливе враження вляглося. І зажевріла цятка надії: все ж-таки брутальне поводження з журналістами – це тепер уже винятки, а не правило, як деякий час тому; та й футбольні фанати – нехай дикунський і малокультурний, а теж зародок громадянського суспільства… А тих, що тримають свічки, у жодному суспільстві не буває більше за кілька відсотків. Аби не звелися геть нанівець…

Алла Горська (greatukrainians.com.ua)

Моя стаття для сайту “Український погляд” 18 вересня 2009 р. Опублікована також на сайті “Майдан“.

My material for “Ukrainian View” site 18.09.09. Also published at “Maidan” site.

45 years ago, in September 1964, the leaders of young Ukrainian movement, that afterwards would be named “the movement of 60-ies”, had been celebrating two birthdays at once. Alla Hors’ka and Ivan Svitlychny had been marking “70 years for two of them”. It is difficult to imagine that today it should be 160 years… Alla Hors’ka was two days older than Ivan Svitlychny: she was born 18.09.29.

45 років тому, у вересні 1964-го, лідери українського молодого руху, яких згодом назвуть «шістдесятниками», святкували подвійний день народження. Алла Горська й Іван Світличний відзначали «70-ліття на двох». Нині це було б, важко повірити, 160-ліття… З двох іменинників Алла Горська була на два дні старшою: вона народилася 18 вересня 1929 р.

Алла Горська є символічною постаттю в українському шістдесятництві. Її доля є незвичайною і водночас показовою для свого часу. Вона походила з по-совєтському «благополучної» родини – та відважилася на протиборство з казенною системою; вона не встигла зазнати арешту й тюремно-табірних поневірянь – та її, доньку досить високого «номенклатурника», двічі виключали зі Спілки художників за ідеологічну несумісність її творчости з «керівною і спрямовуючою» роллю єдиної на той час партії; зрештою, сама її загибель стала зловісним знаком часу. Обставини смерти Алли Горської і досі залишаються нез’ясованими. Та хоча прямих доказів участи совєтських спецслужб у цьому злочині немає, очевидно: це був цілком свідомий, підступний удар по українському відродженню, одна з перших його втрат – неймовірно трагічна й болюча.

Нині на будинку по вулиці Терещенківській (колишня Рєпіна), де жила Алла Горська зі своїм чоловіком, також видатним художником-шістдесятником Віктором Зарецьким, висить меморіальна дошка, біля якої завжди – живі квіти. А тоді, 45 років тому, держава «шанувала» їхнє помешкання та їхню родину тільки повсякчасним стеженням, репресіями й провокаціями. Адже це був один із центрів «неблагонадійности», місце спілкування творчих, небайдужих, вільних духом людей. Тут бували літературні критики Євген Сверстюк, Іван Дзюба, Іван Світличний, поети Василь Стус, Микола Вінграновський, Іван Драч, художники Опанас Заливаха, Людмила Семикіна, Веніямін Кушнір та багато інших, кого тодішня влада воліла би бачити разом тільки за колючим дротом у сибірських чи мордовських концтаборах.

І справді, на багатьох відвідувачів цієї квартири згодом чекали арешти й роки ув’язнення й поневірянь. Та, мабуть саму Горську «будівничі казарм» (вислів Є. Сверстюка) ненавиділи особливо – через те, що вона насмілилася кинути виклик не просто їхній людожерській системі, але й тому середовищу, з якого сама походила. Тому вона й стала однією з перших серед шістдесятників у сумному списку жертв боротьби за людську волю й гідність.

Знищений вітраж

А перед тим було брутальне знищення великого вітражу у фойє Червоного корпусу Київського університету, де гнівний Кобзар пригортав скривджену Україну, а напис проголошував: «Возвеличу / Малих отих рабів німих, / Я на сторожі коло їх / Поставлю Слово» (Горська працювала над цим вітражем спільно з Опанасом Заливахою, Людмилою Семикіною, Галиною Севрук та Галиною Зубченко), потім – згадане вже виключення зі Спілки художників. У Спілці Горська була поновлена, та невдовзі вона починає надавати моральну підтримку репресованим учасникам руху опору. Вона підписує листи протесту, ходить на суди, підтримуючи обвинувачуваних – і її виключають удруге.

А 28 листопада 1970 року Алла Горська трагічно загинула від руки вбивці у Василькові. Її похорон зібрав, фактично, весь тодішній цвіт української інтелігенції – попри те, що з «органів» приходили персонально до багатьох «неблагонадійних» з попередженням: не з’являтися на траурній церемонії. Зі словами прощання тоді виступили Євген Сверстюк, Олесь Сергієнко, Іван Гель. Василь Стус читав щойно написаного вірша пам’яти Алли Горської:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України –
а ти шукай червону тінь калини,
на чорних водах тінь її шукай.

Пройде трохи часу, і багатьох з присутніх на цьому похороні буде заарештовано й ув’язнено. Український рух опору продовжить свій хресний шлях. А ім’я Алли Горської залишиться символом нескорености, творчої й громадянської мужности й чесности – і саме так увійде в наші часи, часи незалежної України, де ця мужність і нескореність так потрібна, аби зберегти волю від зазіхань нових яничарів та імперсько-стурбованих «сусідів».

Кінотеатр "Україна", 4 вересня 2009 р.

44 years ago, at the 4th of September 1965, at the presentation of S. Paradzhanov’s movie “Shadows of the Forgotten Ancestors” after M. Kotsiubynsky’s novel, the activists of sixties’ movement Ivan Dziuba, Vjacheslav Chornovil and Vasyl Stus claimed a protest against a wave of arrests among Ukrainian inteligence that took place in the August 1965.

To recall this date (as well as the 24th anniversary of V. Stus’ death) the activist  of sixties’ movement as well as young people at the initiative of “Young People’s Movement” gathered at “Ukraine” cinema 04.09.09. Photos in higher resolution are here.

44 роки тому, 4 вересня 1965 р., на прем’єрі фільму С. Параджанова “Тіні забутих предків” за повістю М. Коцюбинського, Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл та Василь Стус закликали присутніх протестувати проти хвилі арештів у середовищі української інтелігенції, що пройшла у серпні 1965 р.

На згадку про цю дату шістдсятники та молодь з ініціятиви “Молодого Народного Руху” зібралися в кінотеатрі “Україна” 4 вересня 2009 р. Світлини в більшому розмірі є тут.

Осип Зінкевич про В’ячеслава Чорновола і його роль у подоланні “завіси мовчання” навколо України 7′13″, 6,6 Мб

Осип Зінкевич

- – -

Атена Пашко читає свій вірш “Україні” 0′54″, 0,8 Мб

Атена Пашко

Атена Пашко читає свій вірш “Полин, полин…” 1′39″, 1,5 Мб

Атена Пашко читає свій вірш “В’ячеславові” 1′01″, 0,9 Мб

Атена Пашко читає свій вірш “Майдан співає” 1′17″, 1,2 Мб

- – -

Кирило Булкін читає вірш І. Калинця “В’ячеслав Чорновіл” 1′21″, 1,2 Мб

Кирило Булкін

- – -

Микола Міжевич і Зоя Мільченко співають українську народну пісню “Ой у полі вітер віє” 2′57″, 2,7 Мб

Микола Міжевич, Зоя Мільченко

- – -

Виступ Василя Овсієнка – частина 1 (про шістдесятників і В. Стуса) 6′05″, 5,6 Мб

Василь Овсієнко

Виступ Василя Овсієнка – частина 2 (про річницю червоного терору) 1′57″, 1,8 Мб

Василь Овсієнко показує ключі від камери

Виступ Василя Овсієнка – частина 3 (про наслідки акції протесту 04.09.65 для протестувальників та инші “знакомиті дати”) 2′18″, 2,1 Мб

Василь Овсієнко показує детальтюремного одягу

- – -

Кирило Булкін читає вірш В. Стуса “Не можу я без посмішки Івана” 2′26″, 2,2 Мб

Кирило Булкін - 2

- – -

Галина Яблонська читає вірші В. Стуса: “Мені зоря сіяла нині вранці”, “Вельможний сон мене здолав” та “Верни до мене , пам’яте моя” 3′42″, 3,4 Мб

Галина Яблонська

- – -

Сергій Василюк співає власну пісню на слова В. Стуса “У цьому полі, синьому, як льон” 1′43″, 1,6 Мб

Сергій Василюк

Сергій Василюк співає власну пісню “Вишневий садок” 4′50″, 4,4 Мб

- – -

Кирило Булкін читає вірш В. Стуса “Не побиваюсь за минулим” (+ живий голос Василя Стуса) 2′25″, 2,2 Мб

Кирило Булкін - 3

- – -

Іван Драч про події 4 вересня 1965 р. 3′41″, 3,3 Мб

Іван Драч

Іван Драч про С. Параджанова 2′02″, 1,9 Мб

Іван Драч - 2

- – -

Валентина Ковальська про Івана Миколайчука 1′38″, 1,5 Мб

Валентина Ковальська

Валентина Ковальська співає українську народну пісню “Ой у полі жито” (з преамбулою про І. Миколайчука) 3′45″, 3,4 Мб

- – -

Олесь Сергієнко про події 4 вересня 1965 р. та сучасну політичну ситуацію 4′27″, 4,1 Мб

Олесь Сергієнко

Юрій Литвин

Today is the 25th anniversary of the death in the forsed labour camp “Kuchino” of Ukrainian human rights activist, poet, political prisoner Yuri Lytvyn. His name is usually regarded together with the name of Vasyl’ Stus: Stus died one year after Lytvyn in the same camp; and on the 19th of November 1989 Stus, Lytvyn and Oleksa Tykhyi were re-buried in Kyiv – this event rocked Ukraine at that time. However, we know about Lytvyn much less than about Stus. It is a pity, because his life, his works, his soul present a bright star at the spiritual sky of Ukraine.

Сьогодні виповнюється 25 років від дня смерти в Пермському концтаборі «Кучино» українського правозахисника, поета, в’язня сумління Юрія Литвина. Ми зазвичай згадуємо його ім’я поряд з іменем Василя Стуса, бо Стус помер у тій самій зоні рівно через рік; а ще – у зв’язку з перепохованням Стуса й Литвина, а також Олекси Тихого 19 листопада 1989 року – ця подія сколихнула тоді всю Україну. Але знаємо про Литвина набагато менше, ніж про Стуса. Шкода, адже його життя, його творчість, його душа – то яскрава зірка на духовному небі України.

Кривавий комуністичний молох упродовж двадцятого століття забрав багато мільйонів жертв. Але й на цьому жахливому тлі доля Юрія Литвина вражає страшною невідповідністю його здібностей, нахилів, тонкого душевного складу тим життєвим обставинам, які щодня й щомиті підминали й гнули – та не підім’яли й не зігнули! – його.

Юрій Литвин народився другим братом-близнюком у родині сільських учителів на Київщині, у селищі Ксаверівка. Перший брат помер у місячному віці, і над Юрієм завжди тяжів фатум немов би не-своєї долі, він неначе жив не-своє життя й був змушений виконувати ролі, призначені иншому. Згодом він опише це відчуття у російськомовній повісті «Безумец», де в долі головного персонажа явно впізнається доля самого автора.

Відданий український патріот, борець за волю України – він писав вірші російською, оскільки, відірваний з дитячих років від рідного ґрунту, немов би соромився можливих словесних неточностей. Утім, писав він і українською – і вірші, й прозові твори, та більшість із того зникло без сліду в сейфах КҐБ… Він був романтик, мрійник, людина глибоких почуттів і ніжного кохання – та його особисте щастя теж було зруйноване тоталітарно-каґебістською машиною. Тонкий ліричний поет, він був змушений витрачати свій хист на написання скарг на дії таборового начальства, відозв, жорстких публіцистичних творів – адже саме до цих жанрів спонукала дійсність за ґратами. Та й у самих його віршах – постійна боротьба ліричного начала з жорстокою дійсністю:

Сережа, и мне жаль собаку,

И больно смотреть на Луну.

Я мог бы с тобою поплакать,

Уткнувшись весне в пелену.

Однако…

Прочь сантименты!

Двенадцать.

Курантов бой.

Крутящейся кинолентой

За строем проходит строй:

овчарки сытые,

солдаты пьяные,

сверкает штык,

взведен курок.

Тысячи тысяч голодных и рваных

Ест кровожадный Восток.

Юрій Литвин з честю проніс свій тяжкий хрест страшними шляхами табірного життя: від 19 років, коли він був заарештований уперше за наївний юнацький протест після першого зіткнення з кричущою несправедливістю совєтсько-колгоспного ладу, і до самої смерти. З неповних 50 років свого життя він провів у тюрмах і таборах понад 20 – та жодного разу не зрадив: ні своїм товаришам, ні своїм переконанням, ні Україні. Таке життя й такі вірші, які він писав – запорука того, що Юрій Литвин назавжди залишиться не лише в історії України, але і в її духовому просторі.

Василь Стус

Recently, Mykola Plakhotniuk, the director of the Museum of 60-ies, have found previously unknown Vasyl Stus’ authographs. It happened while he investigated the archive of the activist of 60-ies movement Volodymyr Komashkov (1935 – 1997). Photos in higher resolution are here.

Директор музею шістдесятництва Микола Плахотнюк, упорядковуючи архів шістдесятника Володимира Комашкова (1935 – 1997), знайшов невідомі раніше автографи Василя Стуса. На трьох сторінках рукою поета переписані начисто чотири вірші: “Увечері везли віолончель”, “Не можу я без посмішки Івана”, “Утекти б від себе геть світ за очі” та “Урвалося. Гуль-гульк… Але провалля…” Світлини автографів у більшому розмірі тут.

"Увечері везли віолончель..."

"Утекти б від себе геть світ за очі..."

"Не можу я без посмішки Івана..."

Учасники акції

The event was dedicated to the Day of State banner and the Independence Day. Several days ago the court put on the ban to provide any works in the park. Earlier, the “Etrex” company had cut trees in the park preparing to build there the trade and entertainment center. More photos in higher resolution are here.

Подія була присвячена Дню Державного прапора, Дню Незалежности та попередній перемозі Святошинської організації УНП в суді проти забудовників: суд заборонив провадити у сквері будь-які будівельні роботи. Раніше компанія “Етрекс” вирубила дерева у сквері, готуючись будувати там торговельно-розважальний центр. Більше світлин і в більшому розмірі є тут.

- – -

Віктор Ткаченко відкриває мітинг 0′59″, 0,9 Мб

Ведучий мітингу Віктор Ткаченко

- – -

Мітинг розпочався співом Державного Гімну

Звучить Гімн України

- – -

Василь Овсієнко про Стусівські місця в Святошині 5′00″, 4,5 Мб

Виступає Василь Овсієнко

Василь Овсієнко читає вірш В. Стуса “Дозволь мені сьогодні близько шостої…” 3′24″, 3,1 Мб

- – -

Біля пам’ятного знаку було встановлено прапор України

Державний прапор біля пам'ятного знаку

- – -

Я читав вірш В. Стуса “Не побиваюсь за минулим…” Оскільки  на цьому блоґу є кращий запис концертного виконання, тут аудіо не ставлю.

Виступає Кирило Булкін

- – -

Галина Яблонська читає вірш В. Стуса “Вельможний сон здолав мене…” 0′36“, 0,5 Мб

Виступає Галина Яблонська

Галина Яблонська читає вірш В. Стуса “Як добре те, що смерті не боюсь я…” 1′10“, 1,1 Мб

Галина Яблонська читає вірш В. Стуса “Мов лебединя, розкрилила…” 0′36“, 0,5 Мб

- – -

Олесь Сергієнко читає вірш В. Стуса “Сто років, яу сконала Січ…” 1′25″, 1,3 Мб

Виступає Олесь Сергієнко

- – -

Мітинг супроводжував своїми піснями хор “Гомін”

Співає "Гомін"

Леонід Шульман, Майя Нагорняк, Кирило Булкін в останній день НАРТу

Стаття написана для видання “Телекритика” й опублікована:

The article was written for “Telekritika” web site and published here: http://www.telekritika.ua/media-suspilstvo/view/2009-08-12/47282 , а також / and here: http://maidan.org.ua/static/mai/1250020211.html ; http://www.politikan.com.ua/posts/view?id=8214.

5 years ago “Radio NART – the Honest Wave” had started broadcasting. In my journalistic career it is one of the few dates that I recall warmly…

5 років тому в етері уперше пролунали позивні «Радіо НАРТ – Чесна хвиля». У моїй журналістській біографії це одна з небагатьох дат, які згадую з теплотою. Строго кажучи, те, чим ми займалися на НАРТі впродовж 10-ти місяців його існування (маю на увазі його існування саме як «Чесної хвилі», не беручи до уваги чи то віртуальної, чи то взагалі фіктивної присутности в етері до й після цих 10-ти місяців), не було журналістикою у прийнятому нині розумінні цього слова. Але, як на мене, це було набагато цікавіше за журналістику, навіть ту, яка начебто дотримується стандартів неупереджености, збалансованости, подавання різних думок тощо (ту ж, що займається бізнесовою джинсою та інформаційно-пропагандистським обслуговуванням тих чи инших політсил, журналістикою я не вважаю, хоча й з инших причин, ніж нашу НАРТівську діяльність).

Між иншим, усупереч тому, що доводитимуть у виправдання своєї аморальности апологети ідеї «а, всі однакові, всі комусь продаються – просто хтось більш, хтось менш відверто», ми на НАРТі не займалися інфообслуговуванням «помаранчевих». Ми працювали на Україну так, як самі це розуміли – ситуативно тоді справді наш інтерес багато в чому збігався з інтересами помаранчевої команди, так само, як ситуативно тоді збіглися інтереси різних сил, що входили в цю команду. Про це добре написав після закриття НАРТу його «помаранчевими» власниками нині, на жаль, покійний Леонід Шульман.

Після перемоги Помаранчевої революції наш інтерес – працювати на Україну – почав у дечому суттєво розбігатися з інтересами тієї частини «помаранчевих», до якої належали власники НАРТу. Гострі – уже для нової влади – теми (зокрема, у співавторстві з Альянсом «Майдан») й далі лунали в наших програмах, і, гадаю, це стало однією з, а можливо, і чільною, причиною зникнення НАРТу з етеру по 10 місяцях мовлення. Детальніше свій погляд на ту ситуацію я виклав у статті, написаній у передчутті закриття мовлення, а опублікованій одразу після цього.

(Принагідно хочу скористатися «правом на відповідь», оскільки згадана стаття була нещодавно процитована у передрукованому «Телекритикою» вельми упередженому і «чорнопіарному» матеріялі сайту ForUm «Медиапоражения Александра Зинченко». Я у червні 2005 р. описував деякі технічно-організаційні негаразди останніх місяців роботи НАРТу – і авторка «Медиапоражений…» переказала це з указанням мого прізвища, але без лінку на джерело. Могло скластися враження, що вона брала в мене інтерв’ю при написанні свого матеріялу. Це не так, і я вважаю неправомірним ставити на карб Зінченку ті НАРТівські негаразди. Я можу й помилятися, але уявляю собі справу так, що на момент закриття НАРТу Олександр Зінченко вже не мав важелів впливу на нього; фактичним власником НАРТу був, наскільки мені відомо, Олександр Третьяков).

У чому ж конкретно полягала наша «праця на Україну» на НАРТі? Спробую вкласти особисту відповідь на це запитання у невеликий перелік (не буду розписуватися за колег, тож уживатиму тут не «ми», а «я») – і з цього переліку стане ясно, чому я кажу, що це не була журналістика у строгому розумінні. Чесно кажучи, гадаю, що мені пощастило, коли виявилось, що таку «не журналістику» можна було робити в українському радіопросторі упродовж цілих десяти місяців 2004-2005 рр. Отже, я:

-         запрошував на прямий етер лише тих, кому мені не було неприємно тиснути руку (а я в цьому людина вибіркова) – був, щоправда, виняток з приїздом Жириновського, але то окрема історія;

-         був у прямому етері суб’єктивним, та мав «свого» слухача, якому моя позиція – зокрема, і в суб’єктивному виборі гостей, і в суб’єктивному спілкуванні з ними, була цікавіша, ніж однаково відсторонений від усіх або однаково саркастично-агресивний до всіх ведучий-працівник інфоконвеєру;

-         не прагнув «балансу» в кожній передачі, а загалом діяльністю на НАРТі намагався бодай трохи збалансувати ситуацію в українському медійному просторі (який там був дисбаланс, всі ми пам’ятаємо);

-         ностальгуючи за сценою, влаштував щось на кшталт «театру біля мікрофону» – «Читальню з Кирилом Булкіним» (почавши з інтернетової публіцистики – УП, «Майдану», «Телекритики» тощо, швиденько долучив до неї художнє слово: Шевченка, Франка, Лесю Українку, Ольжича, Стуса, Симоненка, Галича, Солженіцина – останнього, звісно, з його дисидентського, а не імперсько-стурбованого періоду – і багатьох инших), і виділяв для цього в етері стільки часу, що будь який нормальний програмний директор тільки покрутив би пальцем біля скроні;

-         у три ночі виборів набув досвіду унікальної конвергенції «радіо – Інтернет – громадянське суспільство»: ми отримували сигнали від людей про порушення на виборчих дільницях і передавали їх в етер. А люди, які чергували біля дільниць, тримали приймачі, налаштовані на частоту НАРТу, і дізнавалися останні новини про хід голосування, підрахунку, відстоювання результатів. Багато інформації, яка надходила на НАРТ телефоном, я одразу розміщував на сайті „Майдан” і, у свою чергу, озвучував в етері інші повідомлення з „Майдану”. Це допомагало й групам „швидкого реаґування” – зокрема, славнозвісній „Нічній варті”: зв’язка „радіо – Інтернет” давала змогу оперативно спрямовувати зусилля туди, де в них була найбільша потреба (наприклад, якщо біля якихось дільниць бували помічені скупчення „бритоголових”);

-         і так далі, й таке инше – хто чув, той пам’ятає, а хто не чув, сподіваюсь, уже отримав певне уявлення з цього переліку.

І виявилось, що це було цікавим: багато людей купували приймачі з розширеним діяпазоном, аби тільки слухати НАРТ, який (у Києві 70,4 ФМ, в Одесі, Харкові, згодом у Вінниці й на Донбасі – теж щось таке) на нормальному приймачі й спіймати було неможливо!

Дякую за це всім колегам, з якими працював на НАРТі, й щиро вклоняюсь перед ними.

А ті, для кого «всі однакові, всі продаються» – нехай послухають уривки з нашого останнього етеру – прощання зі слухачами, що наводжу нижче, і скажуть, чи вони чули колись щось подібне від своїх «покупців».

P. S.

Трохи про те, що було потім: НАРТ зник з етеру; про свободу слова стали говорити як про одне з небагатьох реальних досягнень нової влади – а тим часом на зміну централізованому політичному диктату «темників» прийшла низка локальних диктатів на місцях і всепереможна «джинса». Що ж до мене, то я пропрацював три роки на шанованій і поважній (без лапок) радіостанції, де, на відміну від НАРТу, займався вже справжньою журналістикою:

-         будь-яку тему – від світоглядно-релігійних проблем до корупційного скандалу – вчився «втискати» у двохвилинний сюжет;

-         дбав про обов’язкову наявність двох думок: записавши коментар розумної або порядної людини, не забував «збалансувати» його коментарем дурня або негідника;

-         на прямому етері, як у пісні Галича, «здоровался с подлецами, раскланивался с полицаем»;

і так далі, й таке инше – а по трьох роках втратив цікавість до «справжньої журналістики», і зараз займаюсь чим завгодно, тільки не нею: блоґерством, співаною поезією, дубляжем фільмів, моновиставами, театрально-просвітницькими програмами тощо.

P. P. S.

Уривки з останнього етеру НАРТу 3 червня 2005 р. (аудіо й розшифровка) – див. у попередньому дописі.

Кирило Булкін на Радіо НАРТ

5 years ago, at the 11th of August 2004, the first programme of “Radio NART – the Honest Wave” was broadcasted. Radio NART existed for only 10 months but it played a great role first in consolidating people for the Orange Revolution and then in forming Ukrainian civil society  (something like B-92 in Belgrade at its time). In fact, it was the prototype of public radio in Ukraine that wasn’t established up to now. It was very popular despite broadcasting at ultra-short waves. Here are some fragments of listeners’ reactions at the last NART’s live show 03.06.2005 when it appeared that NART will stop broadcasting as talk radio.

5 років тому, 11 серпня 2004 р., в етер вийшла перша програма “Радіо НАРТ – Чесна хвиля”. Хоча Радіо НАРТ проіснувало лише 10 місяців, воно відіграло велику роль спочатку в консолідації людей перед і під час Помаранчевої революції, а потім у створенні громадянського суспільства в Україні (певною мірою це був аналог Белградського Б-92). Фактично, НАРТ став прообразом суспільного радіо в Україні, яке так досі й не створено. Детальніші спогади про це – в окремому дописі завтра (спочатку стаття з’явиться на сайті “Телекритика”), а наразі – кілька фрагментів з відгуками слухачів під час останнього етеру НАРТу 3 червня 2005 р., коли стало зрозуміло, що НАРТ припиняє існування як розмовне радіо.

3 червня 2005 р. Фрагменти останнього етеру НАРТу

Слухач 1: Добрий вечір. Я здивований і вражений. Я взагалі не розумію… Знаєте, є такий вислів: якщо зірки запалюють, то це комусь потрібно. А тут зірка тухне… Кому це потрібно, що це таке? 0′16″, 0,2 Мб

- – -

Слухачка 2: Ну, тут багато казали доброго про вас, я теж до цього присоєдиняюсь, але я хочу сказать: ми – ваші слухачі – всі з Майдану. І якщо треба, ми вийдемо, тільки скажіть, коли і куди. 0′12″, 0,2 Мб

- – -

Слухач 3: Я з міста Дружківка, Володимир.
Булкін: Дуже приємно.

Слухач3: Давайте, скажіть свій рахунок, ми будемо збирати свої гроші, народні. По скільки – по десять, по двадцять гривень, по сто гривень… Виходьте на самостійність на свою! Ну розумієте, ну хватить уже там кому-то підкорятися! 0′18″, 0,3 Мб

- – -

Слухачка 4: Пан Булкин, наберитесь терпения и не перебивайте меня. Это говорю я и отвечаю я за то, что скажу.
Булкін: Добре, ну в межах буквально двох хвилин, бо инші теж хочуть…

Слухачка 4: Одної хвилини. Ваш хозяин, имя которого вы не смеете произнести и который сам боится показаться народу, есть настоящий враг украинского народа, его независимости. По всей вероятности, еще и московский прихвостень. И мы его занесем в черные списки кучмовской банды, если он не изменит своего решения. Спасибо. 0′39″, 0,6  Мб

- – -

Слухачка 5: Так, так. Ви знаєте, ви настільки перевернули мою свідомість якусь внутрішню – зовсім. От, і я настільки стала вже потім приймати активну участь, я не буду вже зупинятися… ну, на всіх етапах виборчої кампанії – на всіх етапах приймала участь. От, ну і не тільки це… Спасибі вам за все – що ви є, були, і, будь ласка, будьте… 0′38″, 0,6 Мб

- – -

Слухачка 6: Дорогие наши ребята, не бросайте нас! Не бросайте Украину в такую трудную минуту! Посмотрите, что вытворяют эти негодяи! Посмотрите, что творится на экранах наших телевизоров – как они паплюжат Ющенко, как они паплюжат Тимошенко! Мы гордимся вами, таких, как вы, очень мало. Не оставляйте нас, боритесь, если с вами хотят поступить плохо. И поскорее к нам возвращайтесь – мы вас очень любим, очень! И очень жалеем, что вы нас оставляете. 0′30″, 0,5 Мб

- – -

Слухачка 7: Музика музикою, а нам головне спілкування з вами, розумієте? Ви сама чесна, дійсно, сама чесна, сама національна, сама патріотична станція в Україні у нас. І все було дуже добре, вся революція пройшла разом з вашим радіо, і зараз я весь час з самої революції слухаю, кожен день, кожен ранок і кожен вечір слухаю вас. І без вас просто не буде вже така Україна, не буде вже таких слухачів. Розумієте? Нам не буде що вже слухати, крім вас. Я напишу на цю адресу, що ви сказали, і не знаю, куди ще писати – чи Ющенку? І щось ви робіть з своєї сторони, але так це не можна залишити. Не можна це так залишити. Ми просто осиротіємо! 0′43″, 0,7 Мб

- – -

Слухачка 8: Ваш стиль работы – он как-то очень близок большинству вот таких… ну, можно сказать, простых людей. Я слушаю – они нигде не могут высказать так, как на вашем радио. Ни в какое сравнение нельзя сравнить ни с этой «Свободой», которая теперь превратилась вообще не знаю во что… Ни одна телевизионная передача не может сравниться с вами! И я… ну, не знаю – почему вас должны закрыть? Я так чувствую, вы что-то недоговариваете. Вы хотя бы хоть как-то… ну, объясните вашим слушателям: что можно сделать с нашей стороны? К кому обратиться? 0′42″, 0,7 Мб

- – -

Слухачка 9: От сиджу, мало не плачу: що ми без вас робитимемо? З ким ділитися своїми думками, тривогами? Хто ж нам допомагатиме? Я не одна, у мене цілий ряд бабусь є, у яких немає ФМ, я вас слухаю не в ФМ. Я їм ретранслюю ваші програми дуже подробно, развє что не можу заспівати, як Гришко. І вони теж все розділяють, і вони зараз зі мною, дуже схвильовані, що передачі… Що ж ми, кажуть, будемо робити? Так ви скажіть: може вам щось допомогти треба, кудись звернутись чи піти? Ми вам допоможемо, тому що без вас не можна нам. Ніяк не можна. 0′45″, 0,7 Мб

- – -

Слухач 10: Давайте це зробим – суспільне радіо! Зробіть розрахунковий рахунок, расчьотний счьот, будемо слать гроші! Я послєднєє оддам. Ми всі оддамо послєднєє. Не вздумайте закриватися! 0′12″, 0,2 Мб

- – -

Слухачка 11: Все ж-таки якби ви нам просигналили, коли вийти чи до Верховної Ради, чи до РНБО, і підтримати радіо. Я думаю, що це був би – нехай міні, але все ж-таки Майдан… 0′11″, 0,2 Мб

Майкл Зееман (http://forumbelgrade.net)

Michael Zeeman, Dutch journalist, writer and philosopher, passed away at the age of 50 in Rotterdam on Monday 27 July.

I met Michael Zeeman just a few times – at  several forums in the network of Berlin Conference “A Soul For Europe” but these meetings made me feel a great sympathy to this intelligent, open-minded and kind man. I have heard about him as a ruthless critic but my own impressions where quite opposite: while participating in the panels that he moderated I was always pleased not only with his professionalism but also with a feeling of a friendly support that was radiating from his massive figure.

His understanding was very important for me when I spoke about the problems of national identity in the common Europe. That subject was usually “against the stream” of cosmopolitan-oriented discussions but Michael was open towards other views and free of dogmas. I would always remember how precisely he caught my idea and concluded at the panel discussion in Pecs: “In order to become more European, Ukraine needs to become more Ukranian…”

Many people will remember him as cosmopolitan, a cultural worker of United Europe. Maybe that is true, but as for me that is not the full true. I would like to recall one episode (unfortunately, I don’t remember exactly where it was – maybe in Skopje). At our conversation during the lunch, Michael suddenly told me: “You know, while living in the Netherlands I never thought about my nationality. But when I started to work in Italy, speaking Italian on TV, writing in Italian language in newspapers, I suddenly understood that I am Dutch and that this part of self-identification is really important”.

God rest his soul!

Пікетування Патріярха Кирила 27.07.09

Photo and audio report from the protest action against the visit of Russian Orthodox Church Patriarch Kirill (morning 27.07.2009). More photos and in higher resolution are here

Фото- та аудіорепортаж з акції протесту проти приїзду Патріярха РПЦ Кирила 27 липня 2009 р. Акцію організували Православне братство імені св. Апостола Андрія Первозваного, УНА-УНСО та ВО “Свобода”. Світлини представлені в маленькому розмірі. Більше світлин і в повному розмірі можна подивитися тут

Перша зупинка на шляху до Патріярха - Біле братство

По дорозі до Європейської площі в підземному переході – ловці душ з Білого братства. Вони прагнуть пояснити, чому на Русі було прийняте християнство (в соотвєтствії с Біблієй! – запевняють вони), а коли це не вдається, то намагаються бодай умовити вас пожертвувати 25 копійок.

А на самій Європейській о 8-й годині ранку вже починають збиратися пікетувальники.

Міліція на місці вже давно, з появою протестувальників у правоохоронців з’являється робота. Наприклад, перевірити документи на пікет в координатора акції Олександра Гудими.

Міліція перевіряє документи пікетників

Олександр Гудима, координатор піектувальників, на моє прохання прокоментував мотиви протестної акції. 0′27″, 0,4 Мб

А ось і перше гасло.

Перше гасло пікетувальників

Лави пікетувальників поступово зростають, і кількість гасел, якими вони готуються зустрічати патріярха Кирила, теж збільшуєтся.

Гасел більшає

Ось іще одне. Що правда, то правда (напис на плакаті: “Україна окупована Московською церквою. Правда.”)

Іще одне гасло

Жіночка, що підійшла, намагалася з’ясувати, чому б українським християнам усіх конфесій не домовитися між собою і не об’єднатися, і що поганого в тому, що сюди їде Патріярх Московський. Їй пояснюють. 0′15″, 0,2 Мб

Роз'яснювальна робота

…Тут відбувся мій діялог з двома молодиками, один з яких був у рясі (на жаль, диктофон у цю мить був вимкнений): – “Ты чего снимаешь?” – “Бо я журналіст. А ви хто такі?” – “А мы помощники журналистов, бу-га-га!”

Тим часом повз пікетувальників проходять опненти – у рясах і в цивільному. Вони намагаються не звертати уваги на гасла.

Не все навколо тішить око священників УПЦ МП

Один, проте, не витримує і вступає в дискусію з протестувальниками, але йому не вдається зв’язно висловити свою думку. 0′23″, 0,4 Мб

Один не втримався від спокуси подискутувати...

...але слова щось не в'язалися докупи

Колега в рясі перевав дискусію, що не склалася

Тим часом у кількох метрах діялог відбувається з трохи більшим успіхом: перехожий з велосипедом намагається пояснити “свободівцям”, що він їх підтримує в їхньому протесті, хоча сам росіянин. 0′09″, 0,1 Мб

"Я русский, но я вас поддерживаю..."

Поруч ненав’язливо проїздить автобус, у якому за дивним збігом обставин усі пасажири в погонах.

Просто собі автобус з людьми в погонах

Потім з підземного переходу, що біля філармонії, з’являються колони дітей різного віку й не надто доглянутого вигляду. На їхніх уніформах написано “Православні скаути”.

"Православні скаути..."

Казали, начебто цих дітей привезли з Чернігова. Не знаю, я їх не питав. За командою священника в хакі вони скандують: “Многія лєта нашему патріарху!” 0′16″, 0,2 Мб

...під надійним керівництвом

Хто не зрозумів, повторюю: пра-во-...

-слав-ні ска-у-ти України. Навигадують же слів ці дорослі!

Перед тим, як піднятися нагору по Трьохсвятительській, ще трохи пофотографував гасла.

Іще гасла

Коли жінки просять сфотографувати, я не можу відмовити.

- Зафіксуйте нас, будь ласка!

Нагорі по вул. Трьохсвятительській вишикувався пікет УНА-УНСО. Ситуація тут виглядає доволі напруженою, і “Беркута” набагато більше, ніж унизу.

На Трьохсвятительській ситуація напружена

Просто собі авто, стоїть, нікого не чіпає...

(Напис справа на номерному знаку машини: RUS)

...але про всяк випадок варто бути напоготові

Рівняння налі... Тьху, що за жарти?

Доволі похмуро виглядає в цей час й Інститут філософії з боку Володимирської гірки.

Біля Інституту філософії якось похмуро

Саме з цього боку назустріч пікетувальникам починають вибігати особи (як не дивно, обох статей) з нашивками “Вєрноє казачєство”.

Резерв УПЦ МП: "казаки" й "казачки"

На деякий час загін “вєрного казачєства” вишикувався навпроти УНСОвців і почав скандувати “За Збруч!” У відповідь УНСОвці скандували “Чемодан-вокзал-Москва!” 0′14″, 0,2 Мб

"Казаки" прибули на місце і скандують: "За Збруч!"

За деякий час “казаки” знову зникли. Знизу прийшов Гудима з мегафоном і став говорити промову. 0′31″, 0,5 Мб

УНСОвці - "казакам": "Чемодан-вокзал-Росія!"

Скандування “Геть Московського попа!” 0′10″, 0,2 Мб

"Геть московського попа!"

Керівництво скандуванням перебрав Тополя. Знову “Чемодан-вокзал-Москва!” 0′7″, 0,1 Мб

Іще скандування - тепер під керівництвом Тополі

Тут раптом піднявся свист – до “беркутівської” огорожі під’їхала машина Партії регіонів.

І чого це вони свистять?

Про всяк випадок - повна бойова готовність

“Беркут” про всяк випадок зайняв пложення повної бойової готовности, але приїхав Луценко і всіх заспокоїв.

Ситуацію розряджає міністр, який раптом з'явився

Він був такий лагідний, що у мене аж диктофон перестав писати, вибачайте за прокол у фіксації подій. Але нічого особливо змістовного міністр внутрішніх справ не сказав.

Він всіх заспокоює: ви маєте право протестувати...

...а вони мають право вітати патріярха. Ідилія!

Суть його спілкування з пікетувальниками звелася до того, що всі мають право на власну думку: одні – висловлювати протест, инші – вітати гостя. Луценко подякував пікетувальникам за дисципліну й організованість, запевнив, що одного з пікетувальників, затриманого міліцією (Коханівського), вже випущено, і поїхав.

Тим часом патріярх Кирил об’їхав, звісно ж, иншою дорогою, і почав службу біля пам’ятника св. Володимиру. Попереду ще було зіткнення УНСОвців з “казаками” й брутальний розгін міліцією людей, що висували претензії щодо захвату земель Троїцьким монастирем…

28 липня о 14-10 на УР-1

On Tuesday, 28.07.2009, at 14-10 (Kyiv time) moderator Halyna Babiy will host me at live talk show at the 1st Channel of Ukrainian Radio. We are going to discuss my songs, my blog activity, my monoperformances and other themes. Several songs and fragment from my radioplay will be broadcasted. You can follow the live broadcast in Internet here.

У вівторок, 28 липня, о 14-10 за київським часом я буду гостем прямого етеру ведучої Галини Бабій. Теми, намічені для обговорення: мої пісні, мій блоґ, мої просвітницькі програми (моновистави) тощо. Прозвучить кілька пісень та фрагмент моєї радіоп’єси. В Інтернеті прямий етер можна слухати тут.

Вечір пам'яти Костя Єрофеєва

Костя був цього вечора з нами

The concert was held in the Cultural Centre of Kyiv Mohyla Academy 28.05.2009, at the birthday of Kost’ Yerofeev. His friends and collegues-musicians performed songs and shared memories about Kost’. I have recorded only the part of the concert because I had to leave immediately after my presentation.

Концерт відбувся 28 травня 2009 р. у культурному центрі Києво-Могилянської академії, у день народження Костя Єрофеєва. Його друзі та колеги-музиканти виконували пісні й ділилися спогадами про Костя. На жаль, вдалося записати лише частину виступів, оскільки після свого виступу я мав терміново йти. Однак деякі з виступів, що не ввійшли в цю підбірку, можна знайти в YouTube.

- – -

Вечір вів Олесь Доній

Олесь Доній про Костя Єрофеєва 2′00″, 1,8 Мб

- – -

Гурт "Рутенія"

Гурт “Рутенія” виконує пісню “Чорні круки” (сл. і муз. А. Сухого) 5′04″, 4,6 Мб

Гурт “Рутенія” виконує пісню “А у Львові дощ” (сл. і муз. А. Сухого) 2′52″, 2,6 Мб

- – -

Сергій Шишкін

Сергій Шишкін виконує пісню “Щось прийде по мене” (сл. і муз. С. Шишкіна) 2′12″, 2,0 Мб

- – -

Гурт "Самі свої"

Гурт “Самі свої” виконує пісню “Весна за зимою” (сл. і муз. О. Сухарєва) 5‘15″, 4,8 Мб

Гурт “Самі свої” виконує пісню “Ближче до сонця” (сл. і муз. О. Сухарєва) 3′44″, 3,4 Мб

- – -

Олександр Ігнатуша

Олександр Ігнатуша виконує пісню “Гном” (сл. І. Жиленко, муз. О. Ігнатуші) 3′10″, 2,9 Мб

- – -

Олександр Веремчук

Олександр Веремчук виконує пісню “Село Синюхи” (сл. і муз. О. Веремчука) 1′57″, 1,8 Мб

- – -

Кирило Булкін

Кирило Булкін читає свій вірш “Пам’яти Костя Єрофеєва” 1′02″, 1,0 Мб

Олесь Доній, Кирило Булкін

Кирило Булкін виконує пісню “Ворог” (сл. і муз. К. Булкіна) (перед піснею – коротке вступне слово) 2′59″, 2,7 Мб

Марія Петрицюк

Recorded in the village Sheshory (Ivano-Frankivsk region) from Mariya Petryciuk, b. 1930, the widow of former political prisoner, UPA soldier. Pani Mariya has written down the text of the song that she heard from insurgents in her youth and sang it for us. Here is also her story about this song and about her husband. They met when he came back from the Soviet camp (he was arrested at the age of 16 for participating in UPA).

Записано у с. Шешори Івано-Франківської области 5 липня 2009 р. від п. Марії Петрицюк, 1930 р.н., удови колишнього політв’язня, вояка УПА.

Набивайте, хлопці, кріси :)

На наше прохання пані Марія записала текст пісні, яку чула від повстанців у молодості, і проспівала її.

Далі – її розповідь про цю пісню і про свого чоловіка, з яким познайомилась після його повернення з таборів (у віці 16 років він був заарештований за участь в УПА й відсидів 10 років).

Марія Петрицюк співає повстанську пісню “Дзвони дзвонять”

Марія Петрицюк про пісню “Дзвони дзвонять”

Марія Петрицюк про свого чоловіка

Текст пісні "Дзвони дзвонять"-1

Текст пісні "Дзвони дзвонять"-2

Микола Рябчук читає свої твори

Recorded at the presentation of M. Ryabchuk’s books “The Favourite Mrs. Simpson’s Gun, Or the Chronicle of the Orange Defeat” and “The Metternich’s Garden”. The presentation took place in the book store “Ye” in Kyiv 15.06.2009

Записано на презентації книжок Миколи Рябчука “Улюблений пістолет пані Сімпсон (хроніка помаранчевої поразки)” (Київ, видавництво K.I.S.) та “Сад Меттерніха” (Львів, видавництво ВНТЛ-Класика). Презентація відбулась у книгарні “Є” 15 червня 2009 р.

(Від автора блоґу: перепрошую за тривалу відсутність тут, повертаючись, ставитиму матеріяли, що накопичились за цей час, а також у міру сил розгрібатиму старі архіви).

Розповідь про книжку “Сад Меттерніха” + уривок з книжки: подорож у поїзді з болгарином та сербом 2′54″, 3,3 Мб

Уривок з книжки “Сад Меттерніха”: подорож у поїзді з українськими дівчатами, що повертаються з Польщі 3′28″, 4,0 Мб

Есей “Донтдуїт” (усний переказ) 2′21″, 2,7 Мб

Читачі Рябчука тепер слухачі

Олег Кандиба (Ольжич)

65 years ago, 10.06.1944, the great Ukrainian poet, scientist, organizer of Ukrainian resistance movement, one of the leaders of OUN Oleh Kandyba (Olzhych) was tortured to death in Gestapo prison. The memory of the outstanding son of Ukraine has not yet obtained the apropriate respect. E.g., the state authorities have ignored the claim of OUN about rewarding O. Olzhych the rank of the Hero of Ukraine posthumously. However, the main tribute to O. Olzhych’s memory could be the strong, free, Ukrainian Ukraine. This task is not yet fulfilled as well. That was what the people who gathered in front of Olzhych’s house in Kyiv this day, spoke about. Photos in higher resolution are here. See also (and listen) fragments from the performance “Olzhych – forever!”

65 років тому, 10 червня 1944 р., в гестапівських застінках був замордований видатний український поет, учений, організатор українського підпілля, провідник ОУН Олег Кандиба (Ольжич). Пам’ять про великого сина українського народу і сьогодні ще гідно не пошанована. Так, звернення Організації українських націоналістів щодо присвоєння О. Ольжичу звання Героя України (посмертно) влада проігнорувала. Та головною даниною пам’яти О. Ольжичу мала би стати побудова міцної, вільної, справді української за духом України, за яку він боровся. До цього теж іще, на жаль, далеко. Про це говорили ті, хто прийшов ушанувати пам’ять поета-борця біля будинку в Києві, де він жив і де встановлено меморіяльну дошку на його честь. Світлини в більшому розмірі тут. Також див. (і слухайте) уривки з вистави “Ольжич – назавжди!”

День пам'яти Ольжича - 1

Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як стилєта.
Тремтять молоді і здорові тіла
І зводяться крила до лету.

День пам'яти Ольжича - 2

І ми будем гідні, не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий арсенал
Із плоті розкутого духа.

День пам'яти Ольжича - 3

О думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гримить крізь простори і душі.

День пам'яти Ольжича - 4

І мертві встають, і шукають хреста
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають наче поросль, струнка і густа, -
Страшне покоління титанів.

(З поеми О. Ольжича “Незнаному воякові”)

Емблема першого "Оберегу" (http://chervonaruta89. blogspot.com/)

The concert was held in Kyiv in the Writers’ House 27.05.09. The veterans of the song poetry genre as well as representatives of the younger bards generation presented their songs. Those who took part in the 1st “Oberih” (that was concidered to become the start point of Ukrainian song poetry genre) shared their memories about that festival.

Концерт відбувся у Києві, у приміщенні Спілки письменників 27 травня 2009 р. У ньому взяли участь як ветерани жанру української співаної поезії, так і представники молодшого покоління бардів. Учасники першого “Оберегу” (який вважається початком жанру співаної поезії в Україні) поділилися спогадами про той фестиваль, а також міркуваннями про сучасний стан справ у цьому жанрі й у суспільстві.  Публікую не все, що прозвучало, але більшу частину. Якщо в дужках не вказано авторство, значить, автор виконує власну пісню.

Едуард Драч

Едуард Драч

Про зародження жанру української співаної поезії 4′21″, 4,0 Мб

Про те, як було винайдено імідж для Андрія Миколайчука 1′25″, 1,3 Мб

Про те, чи варто УСП об’єднуватися з КСП 3′39″, 3,3 Мб

“День злодія” (А. Панчишин – В. Морозов) 2′05″, 1,9 Мб

“Сусідська війна” (І. Сітарський) 2′32″, 2,3 Мб

- – -

Олег Покальчук

Олег Покальчук

Про те, що він став першим уживати назву “співана поезія” 2′15″, 2,0 Мб

Про те, чому він припинив виступати як бард 0′28″, 0,4 Мб

Про перший “Оберіг” 0′40″, 0,6 Мб

Про суспільну ситуацію 1989 р. й нинішню 0′52″, 0,8 Мб

“Як дивно – кудись запізнився” 2′08″, 2,0 Мб

“Хорунжий” 2′17″, 2,1 Мб

- – -

Олег Король

Олег Король

“Мій дід посивів на будові комунізму” 2′04″, 1,9 Мб

“Першотравень в Жашкові” 3′08″, 2,9 Мб

“Усе не так, усе не те” 3′08″, 2,9 Мб

“Від вітру долоні жовкнуть” 3′12″, 2,9 Мб

“Сільське кохання” 2′22″, 2,2 Мб

“Ти приїхала в село” 2′51″, 2,6 Мб

“Тільки сонце втомлене сховається за тин” 2′01″, 1,9 Мб

“Попід тином осінь ходить” 2′11″, 2,0 Мб

- – -

Олег Сухарєв

Олег Сухарєв

“Бути собою” 2′11″, 2,0 Мб

“Менталітет” 1′35″, 1,5 Мб

“Мить” 2′08″, 2,0 Мб

“Чому вниз” 3′15″, 3,0 Мб

- – -

Павло Нечитайло

Павло Нечитайло (http://vechoryspivslova. blogspot.com/)

“Коли з гори” 1′47″, 1,6 Мб

“В ґумових чоботах зранку сходячи з ґанку” 2′46″, 2,5 Мб

“Часті моменти перетворення Кам’янця на Кейптаун” 2′19″, 2,1 Мб

“З-під кінських копит” 4′13″, 3,9 Мб

- – -

Неля Франчук

Неля Франчук (http://vechoryspivslova. blogspot.com/)

“Поезія” (Б.-І. Антонич – Н. Франчук) 2′09″, 2,0 Мб

“Ой люлі, люлі, моя дитино” (Т. Шевченко – Н. Франчук) 2′31″, 2,3 Мб

“І не минає” (Л. Костенко – Н. Франчук) 1′39″, 1,5 Мб

“Далекий обрій” (О. Пахльовська – Н. Франчук) 2′40″, 2,4 Мб

“Час додому” (українська народна пісня) 2′51″, 2,6 Мб

- – -

Володимир Самайда

Володимир Самайда (http://vechoryspivslova.blogspot.com/)

Вірш “Привіт, Вован” 1′14″, 1,1 Мб

“Київ розбуха, як кров на сучім пузі” 2′26″, 2,2 Мб

- – -

Ігор Петренко

Ігор Петренко (http://vechoryspivslova. blogspot.com/)

“Забута бандура” (? – І. Петренко) 3′55″, 3,6 Мб

- – -

Кость Павляк

Кость Павляк (http://vechoryspivslova.blogspot.com/)

“А за том гором” 2′22″, 2,2 Мб

“Там, на Лемківщині” 3′17″, 3,0 Мб

“Як так літо люблю” 2′46″, 2,5 Мб

- – -

Петро Картавий

Петро Картавий (http://vechoryspivslova. blogspot.com/)

Про свою книжку “Сучасна українська авторська пісня” 1′17″, 1,2 Мб

- – -

Сергій Шишкін

Сергій Шишкін (http://vechoryspivslova.blogspot.com/)

“Прийшла інструкція підняти рок” 1′58″, 1,8 Мб

“Нудно” (присв. “Братам Гадюкіним”) 3′51″, 3,5 Мб

“Дружині Ірині” 3′27″, 3,2 Мб