Українські архіви – К. Булкін

Жовтень 28, 2008

Василь Стус: “Тюрма не доросте до неба” / Vasyl Stus: “The Prison Will Not Grow to the Sky”

Portrait

Василь Стус

My material for RFERL (5.09.2005) about poet and martyr of Soviet camps Vasyl Stus to the 20th anniversary of his death.

Мій матеріял для Радіо Свобода 5 вересня 2005 р. про Василя Стуса до 20-ї річниці його загибелі.

Київ, 5 вересня 2005 – 20 років тому, за кілька місяців до початку “пєрєстройки” й за 6 років до розвалу СССР, Україна зазнала від совєтської тоталітарної системи однієї з найважчих утрат. У концтаборі загинув поет і правозахисник Василь Стус. Розповідає Кирило Булкін.

Пісня.

Ще вруняться горді Славутові кручі,

ще синіє річки збурунена гладь,

та вже проминув тебе птахом летючим

твій час, твій останній, попереду – падь.

Ще небо глибоке, ще сонце високе,

та серце замало грудей не пірве:

урвались, подались прекрасні мороки,

і щось тебе кличе, і щось тебе зве!

У ніч з 3-го на 4-те вересня 1985-го року в’язні Пермського концтабору особливо суворого режиму ВС-389-36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області почули в коридорі кроки й притишені голоси начальника колонії та його заступників. Потім запала тиша, а за деякий час знову долинув підозрілий шум. Лише через багато днів потому українські політв’язні здогадалися: того вечора з карцеру потай виносили тіло щойно померлого Василя Стуса. Україна залишилася без одного з найбільших поетів за всю історію своєї літератури.

Пісня.

Бо вже ослонився безокрай чужинний, і в жалощах никне зелений розмай. Прощай, Україно, моя Україно… Чужа Україно, навіки прощай!

Василь Стус прожив 47 років. 13 з них він провів за ґратами та на засланні. Це був шлях офіри, неминучий за його безкомпромісної вдачі й гордої відмови не лише йти на угоду з ворогами, а й навіть вдаватися до будь-яких хитрощів чи дипломатії. Рівно за 20 років до смерті, 4 вересня 1965-го, він зробив крок на свою хресну дорогу, публічно виступивши проти нової хвилі репресій. Реакція системи не забарилася: виключення з аспірантури Інституту літератури, фактична заборона на професію, відмова у публікаціях, згодом – тюрми й табори. Та спроби змусити Стуса зійти зі свого шляху були заздалегідь приречені. Це розуміли і його кати. Перемогти поета вони не могли – могли лише знищити його. Згадує співв’язень Стуса Василь Овсієнко.

Василь Овсієнко: “Там нари підвішуються. Увечері наглядач каже в’язневі, котрий сидить у карцері: “Дєржи нари!” Він мусить їх узяти, а наглядач із коридору виймає шворня, і вони опадають. А табуретка ж-то прикована саме під цими нарами! І дуже можливо так: що наглядач несподівано вийняв цього шворня, нари упали (а вони важкі) і ото ті нари могли вдарити Стуса по голові, і цього було достатньо – знесиленому, знеможеному, щоб його вбити”.

Син Василя Стуса, Дмитро, підтверджує, що його батька поховали поспіхом, немовби намагаючись приховати сліди злочину.

Дмитро Стус: “Мабуть, 6-го ввечері ми там були. У нас, – кажуть, – немає де зберігати, тому ми поховали. Нас потім, ввечері, відвезли вже на могилу, і все, що врізалось мені дуже сильно в пам’ять – це мама, яка пролежала на цій землі, яка вже встигла підсохнути. Тобто, його очевидно, закопали не того дня, а майже відразу. Ну, десь тільки через годину, може, півтори, я її почав з тої землі піднімати”.

Поспіх, з яким система намагалася покінчити з непокірним українцем, був невипадковим. Того року Василя Стуса було висунуто на Нобелівську премію у галузі літератури. Влада не могла допустити, щоб в її таборах для особливо небезпечних злочинців з’явився нобелівський лауреат. Говорить Василь Овсієнко.

Василь Овсієнко: “Статут Нобелівської премії такий, що вона присуджується тільки живим. У подібній ситуації був, до речі, Адольф Гітлер у 36-му році – тоді Карл Осецький був визнаний лавреатом – ну то Гітлер його випустив з концтабору. Горбачов розв’язав проблему потенційного лавреата Нобелівської премії, та ще й українця, у традиційний російський спосіб: “нєт чєловєка – нєт проблєми”.

Стосунки поета з владою за будь-якого ладу є драматичними. Але за тоталітаризму вони майже неминуче стають трагічними, часто вимагаючи вибору: життя або людська гідність, честь і талант. Стус віддав життя, але високо проніс гідність. Талант, якому він не зрадив, розквітнув барвами, незнаними раніше в українській літературі. Говорить філософ і письменник Євген Сверстюк.

Євген Сверстюк: “Серед поетів 20-го століття Стус, без всякого сумніву, займає особливе місце, і дуже високе місце. Завдяки вічній загроженості він відчував себе між небом і землею. І він створив на цій висоті такі речі, яких інші поети 20-го віку не творили”.

В останні роки Василь Стус вийшов на поетичні обрії, які можуть відкритися душі лише на найвищих вершинах страждання й прозріння. Слово стало для нього не просто літературним інструментом, а прозорим і чистим втіленням такого стану духу. Він перейшов на білий вірш, рима стала для нього штучним засобом, якого він уже не потребував. Утім, про дещо дослідники творчості Стуса можуть лише здогадуватися: багато з його поезій останнього періоду зникли в сейфах спецхранів чи були знищені. Проте…

Василь Стус.

…ступай майбутньому назустріч, / і най хода твоя легка / легкою буде. І не треба / жалких жалінь і задарма. / Тюрма не доросте до неба, / ще землю їстиме тюрма.

%(count)s коментар »

  1. dyakuy tobi za pamyaty i shanu lydey yaki viddalu svoe zhuttya za idey

    Коментар від volodymyr — Березень 8, 2010 @ 3:34 | Відповідь


RSS feed for comments on this post. TrackBack URI

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s

Блог на WordPress.com .

%d блогерам подобається це: