Юрій Литвин (1934 – 1984): ніжні струни серця, важкий хрест долі / Yuri Lytvyn (1934 – 1984): the Tender Strings of the Heart, the Hard Cross of the Destiny

Юрій Литвин

Today is the 25th anniversary of the death in the forsed labour camp “Kuchino” of Ukrainian human rights activist, poet, political prisoner Yuri Lytvyn. His name is usually regarded together with the name of Vasyl’ Stus: Stus died one year after Lytvyn in the same camp; and on the 19th of November 1989 Stus, Lytvyn and Oleksa Tykhyi were re-buried in Kyiv – this event rocked Ukraine at that time. However, we know about Lytvyn much less than about Stus. It is a pity, because his life, his works, his soul present a bright star at the spiritual sky of Ukraine.

Сьогодні виповнюється 25 років від дня смерти в Пермському концтаборі «Кучино» українського правозахисника, поета, в’язня сумління Юрія Литвина. Ми зазвичай згадуємо його ім’я поряд з іменем Василя Стуса, бо Стус помер у тій самій зоні рівно через рік; а ще – у зв’язку з перепохованням Стуса й Литвина, а також Олекси Тихого 19 листопада 1989 року – ця подія сколихнула тоді всю Україну. Але знаємо про Литвина набагато менше, ніж про Стуса. Шкода, адже його життя, його творчість, його душа – то яскрава зірка на духовному небі України.

Кривавий комуністичний молох упродовж двадцятого століття забрав багато мільйонів жертв. Але й на цьому жахливому тлі доля Юрія Литвина вражає страшною невідповідністю його здібностей, нахилів, тонкого душевного складу тим життєвим обставинам, які щодня й щомиті підминали й гнули – та не підім’яли й не зігнули! – його.

Юрій Литвин народився другим братом-близнюком у родині сільських учителів на Київщині, у селищі Ксаверівка. Перший брат помер у місячному віці, і над Юрієм завжди тяжів фатум немов би не-своєї долі, він неначе жив не-своє життя й був змушений виконувати ролі, призначені иншому. Згодом він опише це відчуття у російськомовній повісті «Безумец», де в долі головного персонажа явно впізнається доля самого автора.

Відданий український патріот, борець за волю України – він писав вірші російською, оскільки, відірваний з дитячих років від рідного ґрунту, немов би соромився можливих словесних неточностей. Утім, писав він і українською – і вірші, й прозові твори, та більшість із того зникло без сліду в сейфах КҐБ… Він був романтик, мрійник, людина глибоких почуттів і ніжного кохання – та його особисте щастя теж було зруйноване тоталітарно-каґебістською машиною. Тонкий ліричний поет, він був змушений витрачати свій хист на написання скарг на дії таборового начальства, відозв, жорстких публіцистичних творів – адже саме до цих жанрів спонукала дійсність за ґратами. Та й у самих його віршах – постійна боротьба ліричного начала з жорстокою дійсністю:

Сережа, и мне жаль собаку,

И больно смотреть на Луну.

Я мог бы с тобою поплакать,

Уткнувшись весне в пелену.

Однако…

Прочь сантименты!

Двенадцать.

Курантов бой.

Крутящейся кинолентой

За строем проходит строй:

овчарки сытые,

солдаты пьяные,

сверкает штык,

взведен курок.

Тысячи тысяч голодных и рваных

Ест кровожадный Восток.

Юрій Литвин з честю проніс свій тяжкий хрест страшними шляхами табірного життя: від 19 років, коли він був заарештований уперше за наївний юнацький протест після першого зіткнення з кричущою несправедливістю совєтсько-колгоспного ладу, і до самої смерти. З неповних 50 років свого життя він провів у тюрмах і таборах понад 20 – та жодного разу не зрадив: ні своїм товаришам, ні своїм переконанням, ні Україні. Таке життя й такі вірші, які він писав – запорука того, що Юрій Литвин назавжди залишиться не лише в історії України, але і в її духовому просторі.